Ірина здивовано нахилила голову.
— Інша?
— Ну… Впевнена в собі, спокійна. Ти знаєш відповіді на всі запитання. І всі тебе слухають.
— Олеже, я й удома залишаюся тією самою людиною. Усі ці якості в мене були завжди.
Він опустив погляд.
— Знаю. Точніше, тільки тепер починаю це розуміти.
Ірина мовчки чекала.
— Коли ти повідомила про призначення, я подумав, що тобі просто пощастило. Що тебе обрали лише тому, що ти давно працюєш у компанії. Я навіть не здогадувався, скільки всього ти насправді робиш.
— А чому не здогадувався?
Олег довго не відповідав.
— Напевно, я звик вважати, що моя робота серйозніша. Що саме мені доводиться розв’язувати складні питання, а в тебе все набагато простіше.
— І тому ти ніколи не питав, чим конкретно я займаюся?
— Так.
Ірина повільно провела пальцем по краю серветки.
— Знаєш, що найбільше образило мене того вечора? Навіть не твоє здивування. Я сама іноді досі не можу повірити, що стала директоркою. Мені просто хотілося, щоб мій чоловік порадів за мене. Щиро, без сумнівів і непотрібних зауважень.
— Я розумію.
— Ні, Олеже. Мені здається, ти лише сьогодні почав розуміти.
Вона вимовила ці слова тихо й спокійно.
Без сліз, образ і підвищеного голосу.
І саме від цього чоловікові стало ще соромніше.
— Ти права, — нарешті сказав він. — Я повівся неправильно. Пробач мені.
Ірина уважно подивилася на нього.
— Дякую, що зміг це сказати.
— Я справді пишаюся тобою.
— Мені важливо це чути. Але я хочу, щоб ти цінував мене не лише після того, як побачив мій кабінет і почув, як зі мною розмовляють колеги.
Олег мовчки кивнув.
Цього разу він не намагався виправдатися.
Наступного ранку чоловік знову здивував Ірину.
Коли вона прокинулася й зайшла на кухню, на столі вже чекала свіжа кава.
Поруч лежав невеликий аркуш паперу.
На ньому Олег власноруч написав:
«Тобі зовсім не потрібно було ставати директоркою, щоб я тебе поважав і цінував. Шкода, що я зрозумів це лише зараз».
Ірина кілька хвилин стояла, перечитуючи записку.
Потім обережно склала її й поклала до сумки.
Не тому, що кілька написаних слів миттєво виправили все.
Тридцять років подружнього життя неможливо змінити за один вечір.
Але це був перший крок до відвертої розмови, якої їм так довго бракувало.
Протягом наступного тижня Олег почав поступово змінювати свою поведінку.
Він не виголошував гучних обіцянок і не запевняв, що відтепер стане ідеальним чоловіком.
Просто почав самостійно купувати продукти, готувати вечерю й щиро цікавитися тим, як минув робочий день дружини.
Спочатку Ірина навіть не знала, як реагувати.
— Олеже, ти що, вирішив мене перевиховати?
— Ні, — усміхнувся він. — Здається, настав час перевиховувати самого себе.
Ірина розсміялася.
А ще за кілька днів чоловік уперше звернувся до неї по професійну допомогу.
— Іро, можна покажу тобі одну нашу комерційну пропозицію? Хочу зрозуміти, як переконливіше обґрунтувати терміни виконання.
— Звичайно. Але тільки якщо це не стосується нашого тендеру. Я не можу консультувати одного з учасників конкурсу.
— Розумію. Це зовсім інший проєкт.
Вони майже годину разом переглядали документи.
Олег уважно слухав зауваження дружини, записував рекомендації й ставив додаткові запитання.
Ірина раптом зрозуміла, що отримує справжнє задоволення від цієї розмови.
Раніше Олег завжди вважав себе головним знавцем у родині, людиною, яка дає поради й ухвалює важливі рішення.
А тепер вони вперше розмовляли не як наставник і слухачка, а як двоє рівноправних професіоналів.
І це відчуття виявилося надзвичайно приємним.
Через десять днів оголосили результати конкурсного відбору підрядників.
Компанія, у якій працював Олег, посіла друге місце.
Перемогло інше підприємство, яке запропонувало вигідніші умови подальшого обслуговування й коротші терміни виконання робіт.
Ірина не брала участі в остаточному голосуванні, адже серед претендентів була фірма її чоловіка.
Рішення ухвалювала спеціальна комісія, керуючись заздалегідь затвердженими критеріями.
Отримавши повідомлення, Олег, звичайно, засмутився.
Проте цього разу йому навіть не спало на думку просити дружину втрутитися чи змінити результат.
Увечері він сам розповів їй новину.
— Не виграли. Посіли друге місце.
— Шкода, — щиро відповіла Ірина.
— Вадим каже, що ми недостатньо добре продумали умови обслуговування. Саме через це й поступилися конкурентам.
— Можливо, наступного разу підготуєте сильнішу пропозицію.
— Обов’язково.
Олег трохи помовчав, а потім додав:
— До речі, Вадим після тієї презентації вже кілька разів тебе згадував.
— Справді?
— Каже, давно не зустрічав керівника, який настільки уважно перевіряє кошториси. І що з вашою компанією було приємно мати справу, навіть попри програш.
Ірина усміхнулася.
— Рада це чути.
— А я йому сказав, що ти завжди була дуже уважною до деталей.
— Бачиш, Олеже, виходить, дещо про мене ти все-таки знаєш.