Чоловік засміявся.
— А тепер хочу дізнатися значно більше.
Минуло ще три місяці.
У компанії Ірини завершили облаштування нового офісного поверху.
На урочисте відкриття запросили співробітників разом із родинами.
Ірина прийшла з Олегом.
Вона знайомила чоловіка з колегами, показувала просторі кабінети, нові переговорні кімнати й розповідала про подальші плани підприємства.
Біля великого панорамного вікна до них підійшла Галина Петрівна, літня співробітниця бухгалтерії.
Вона працювала тут ще з тих часів, коли Ірина була звичайною секретаркою.
— Олеже, а ви хоч розумієте, яка у вас чудова дружина? — доброзичливо запитала жінка.
Ірина вже збиралася пожартувати у відповідь, але чоловік випередив її.
— Знаєте, Галино Петрівно, я лише нещодавно почав по-справжньому це усвідомлювати.
— Ну що ж, краще пізно, ніж ніколи, — усміхнулася бухгалтерка.
Олег ніжно обійняв дружину за плечі.
Ірина подивилася на нього й усміхнулася у відповідь.
Того вечора вони поверталися додому через невеликий парк.
Олег ніс сумку дружини, бо вона попросила потримати її, поки застібала пальто.
Біля входу до будинку чоловік несподівано зупинився.
— Іро, пам’ятаєш той вечір, коли ти розповіла, що стала директоркою?
— Звичайно, пам’ятаю.
— Я тоді запитав, невже не знайшлося інших кандидатів.
— Так, саме це ти й сказав.
— А тепер я думаю, що твоїм колегам надзвичайно пощастило з керівницею.
Ірина перевела погляд на освітлені вікна будинку.
— Знаєш, Олеже, мені зовсім не потрібно, щоб ти щодня захоплювався мною й повторював, яка я молодець.
— А що тобі потрібно?
— Щоб ти бачив у мені не лише жінку, яка пам’ятає, де лежать твої чисті сорочки.
Він серйозно кивнув.
— Домовилися.
Удома Олег пішов на кухню готувати чай.
А Ірина дістала із сумки маленьку записку, яку носила із собою вже кілька місяців.
Папір на згинах трохи потерся.
Вона ще раз перечитала написані чоловіком слова й обережно поклала аркуш у шухляду свого робочого столу.
Поруч із професійними подяками та фотографіями доньки.
Потім повернулася на кухню.
Олег саме діставав із шафи дві чашки.
— Іро, тобі чай із лимоном?
— Так, дякую. І розкажи, як сьогодні минув твій день.
Чоловік повернувся до неї.
— А може, ти спочатку розповіси про свій? Ти ж казала, що сьогодні в тебе була важлива зустріч.
Ірина сіла за стіл.
Цього разу вона точно знала: чоловік не просто почує її слова. Він справді слухатиме.
І, можливо, саме з цього починалася нова сторінка їхнього тридцятирічного шлюбу — не з гучних обіцянок, дорогих подарунків чи красивих промов, а зі звичайного бажання нарешті побачити й почути людину, яка стільки років була поруч.