Вона уважно слухала, занотовувала важливі моменти й ставила конкретні запитання.
— Олеже, у вашому графіку зазначено дванадцять робочих днів на монтаж. Правильно розумію, що це за умови повної готовності приміщення?
— Так, саме так.
— А якщо під час встановлення перегородок доведеться переносити електричні точки? Ви заклали додатковий час на такі ситуації?
Олег швидко переглянув таблицю.
— Такі моменти можна буде узгодити окремо.
— Зрозуміло. Проте нам необхідний чіткий алгоритм дій. Переведення працівників на новий поверх заплановане на конкретну дату, і затримки небажані.
Потім Ірина звернулася до Артема:
— Поясніть, будь ласка, чому для навчальної зали ви обрали саме таку схему розміщення столів?
Молодий дизайнер одразу пожвавився.
Він підійшов до екрана, відкрив креслення й показав два можливі варіанти планування.
Ірина уважно вислухала його пояснення, поставила кілька уточнювальних запитань і попросила надіслати обидві схеми для подальшого порівняння.
Згодом перейшли до обговорення фінансової частини.
Ірина майже відразу помітила, що в кошторисі не врахували частину додаткового обладнання.
— Перегляньте, будь ласка, четвертий розділ. Тут немає витрат на монтаж акустичних панелей.
Вадим швидко перевірив документи.
— Справді, пропустили. Дякую, що помітили. Обов’язково уточнимо.
Олег сидів і дедалі більше дивувався.
Його дружина вільно орієнтувалася в технічних нюансах, миттєво розуміла фінансові розрахунки й пам’ятала безліч цифр без жодних підказок.
А найсильніше його вразило інше.
Усі присутні уважно слухали Ірину.
Не тому, що вона підвищувала голос чи вимагала поваги.
А тому, що кожне її запитання було змістовним, а кожне зауваження — професійним.
Приблизно через годину презентація завершилася.
— Дякую за ретельну підготовку, — сказала Ірина. — Ми розглянемо ваш уточнений кошторис разом з іншими пропозиціями. Остаточне рішення повідомимо після завершення конкурсного відбору.
Вона підвелася й потиснула гостям руки.
Коли дійшла черга до Олега, на секунду затримала на ньому погляд.
— Дякую, Олеже. Щасливої дороги.
І чоловік, який завжди знаходив відповідь на будь-яке запитання, цього разу не зміг вимовити майже нічого.
У машині Вадим довго мовчав.
Потім повернувся до Олега.
— Слухай, а чому ти не попередив, що твоя дружина керує цією компанією?
— Бо я сам не знав.
— Як це не знав?
— Я знав, що її призначили директоркою. Але навіть не уявляв, наскільки серйозною роботою вона займається. І назву компанії не впізнав.
Вадим здивовано похитав головою.
— Дивні у вас, виходить, сімейні розмови.
Олег відвернувся до вікна.
— Тепер і сам це розумію.
— А дружина в тебе справді сильна керівниця, — продовжив Вадим. — Я за свою кар’єру з багатьма директорами зустрічався. Вона чудово підготовлена. І запитання ставить виключно по суті.
Олег промовчав.
Він раптом згадав, як зовсім недавно радив Ірині не брати на себе надто складних завдань.
Як сумнівався, що вона впорається з директорською посадою.
Як неодноразово відмахувався від її розповідей словами: «Та що там у вас може бути складного?»
Тепер кожна з цих фраз здавалася йому несправедливою й образливою.
Удома він звик бачити дружину серед повсякденних турбот.
Ірина завжди пам’ятала, де лежать запасні ключі, коли в родичів дні народження, що потрібно купити в магазині та кому зателефонувати, якщо вдома щось зламалося.
Олег сприймав усе це як щось само собою зрозуміле.
Йому навіть не спадало на думку, що та сама жінка щодня керує великим колективом, проводить складні переговори й ухвалює рішення, від яких залежить робота десятків людей.
А вона займалася цим уже багато років.
Просто він жодного разу по-справжньому не поцікавився.
Того вечора Олег повернувся додому раніше за Ірину.
Зайшов до магазину, купив продукти, запік картоплю з куркою й акуратно накрив стіл.
Спочатку він навіть хотів придбати квіти.
Зайшов до невеликої квіткової крамниці неподалік від будинку, але в останню мить передумав.
Йому раптом здалося, що звичайний букет буде надто простим способом виправити те, що накопичувалося роками.
Ірина прийшла приблизно о сьомій.
Зняла пальто, поставила сумку й здивовано відчула аромат свіжоприготованої вечері.
— Ого! У нас сьогодні гості?
— Ні. Я сам приготував.
Вона зайшла на кухню.
На столі стояли дві тарілки, салат, графин із водою. Олег трохи нервово поправляв серветки.
— Дуже смачно пахне, — усміхнулася Ірина.
— Сідай. Поки гаряче.
Вечеряли вони майже мовчки.
Ірина не збиралася першою згадувати ранкову зустріч.
Олег кілька разів намагався почати розмову, але щоразу зупинявся.
Нарешті, коли дружина підвелася, щоб прибрати посуд, він тихо попросив:
— Іро, залиш тарілки. Я сам помию. Сядь, будь ласка, на хвилинку.
Вона повернулася на своє місце.
— Я слухаю.
— Сьогодні я побачив тебе на роботі.
— Так, я помітила.
— Ти там зовсім інша.