— Ти? Директоркою компанії? Ірино, ти часом нічого не наплутала?
Олег навіть перестав їсти. Він поклав виделку на тарілку й здивовано втупився у дружину. На його обличчі було стільки щирого недовір’я, що усмішка Ірини повільно згасла.
— Ні, Олеже, я нічого не переплутала. Сьогодні офіційно підписали наказ. Із першого числа я обіймаю посаду директорки компанії.
— Серйозно? А що, більше нікого на цю посаду не знайшли?
Ірина стояла біля столу, тримаючи пляшку ігристого виноградного напою. Вона так хотіла зробити цей вечір особливим! Навіть зайшла після роботи до кондитерської й купила улюблений шоколадний торт чоловіка, хоча сама завжди віддавала перевагу сирнику з вишнями.
— Кандидати були, Олеже. П’ятеро людей. Серед них навіть двоє досвідчених керівників з інших компаній.
— Ну, тоді вітаю, — нарешті промовив він і знову взявся за вечерю. — Тільки дивись, щоб потім не пошкодувала. Керувати компанією — це тобі не папірці з місця на місце перекладати.
Ірина повільно поставила пляшку на стіл. Налила собі звичайної води, сіла навпроти чоловіка й почала знімати годинник. Ремінець раптом здався їй надто тісним.
Їй виповнилося п’ятдесят два роки. Двадцять три з них вона присвятила одній компанії. А тридцять років прожила у шлюбі з Олегом.
І саме цього вечора Ірина вперше по-справжньому замислилася: невже чоловік, з яким вона розділила майже все життя, зовсім не знає, ким вона стала?
Їхня історія почалася ще в студентські роки. Олег здобував інженерну освіту, а Ірина навчалася на економістку. Він був життєрадісним, комунікабельним хлопцем, легко знаходив спільну мову з незнайомцями й постійно вигадував щось нове.
Тоді Ірину особливо приваблювала його впевненість у собі. Олег без жодного хвилювання виступав перед великою аудиторією, миттєво заводив знайомства й міг за кілька хвилин переконати навіть найсуворішого викладача перенести контрольну роботу.
Після одруження він досить швидко влаштувався до будівельної компанії. Коли народилася донька, Ірина на кілька років зосередилася переважно на сім’ї та домашніх справах.
Згодом вона знайшла роботу секретаркою у фірмі, яка займалася постачанням обладнання й матеріалів для облаштування комерційних приміщень. Платили небагато, зате офіс розташовувався неподалік від дому, а графік дозволяв вчасно забирати дитину.
Тоді Олег схвально зауважив:
— От і чудово. Будеш спілкуватися з людьми, а не сидіти постійно вдома. А щодо зарплати не хвилюйся. Я ж заробляю.
Ірина не стала сперечатися. Спочатку вона й сама вважала цю роботу тимчасовою. Проте невдовзі зрозуміла, що їй справді цікаво працювати з документами, перевіряти фінансові розрахунки, знаходити неточності й домовлятися з постачальниками. Вона мала особливу здатність помічати деталі, на які інші навіть не звертали уваги.
Якось бухгалтерія ніяк не могла з’ясувати причину розбіжностей у документах за великим контрактом. Начальник відділу вже збирався відкласти зустріч із замовником, коли Ірина попросила дозволу переглянути таблиці.
Менше ніж за годину вона виявила помилку в розрахунках вартості доставки, яку досвідчені фахівці не могли знайти кілька днів.
— У вас економічна освіта? — здивовано запитав тодішній директор.
— Так, я економістка.
— То чому ж ви працюєте секретаркою?
— Бо на іншу посаду ви мене поки що не запрошували, — усміхнулася Ірина.
Директор щиро розсміявся. А вже наступного місяця її перевели до фінансового відділу.
Саме з того моменту почалося її професійне зростання. Ірина постійно навчалася, відвідувала курси, бралася за непрості завдання й поступово отримувала дедалі більше відповідальності. Через п’ять років очолила робочу групу, а ще за кілька стала начальницею цілого відділу.
Удома вона майже не розповідала про кар’єрні досягнення. Не тому, що хотіла щось приховати. Просто Олег ніколи особливо не цікавився її справами. Варто було Ірині згадати про вдалі переговори, як чоловік байдуже кивав і переводив розмову на власні робочі проблеми. А коли вона поверталася виснаженою й намагалася поділитися переживаннями, радив не сприймати все надто близько до серця.
Одного разу Ірину запросили виступити з доповіддю на професійній конференції. Для неї це було справжнім визнанням.
Олег же запитав зовсім про інше:
— А хто мені вечерю готуватиме? Тебе ж цілих три дні не буде.
Ірина тоді заздалегідь приготувала їжу, розклала все по контейнерах, залишила чоловікові пояснення й вирушила на конференцію.
Її доповідь визнали однією з найкращих. Вона повернулася додому з подякою, новими знайомствами та чудовими перспективами для подальшої роботи.
Але чоловік навіть не поцікавився, як минув її виступ.
Натомість довго скаржився, що донька двічі замовляла доставку їжі, бо їй не хотілося розігрівати готові страви.
Тоді Ірина просто посміялася разом із ним.
Тепер цей спогад викликав у неї зовсім інші почуття.
Насправді призначення Ірини директоркою не було ані випадковістю, ані чиєюсь особистою послугою.